Однією з таких історій в межах проєкту "Дякуємо серцем" поділився Олександр Гаврилюк, лікар бригади швидкої допомоги.
Також на тему: 7 загроз для стосунків під час війни: інтерв'ю з сімейною психологинею
Що означає працювати лікарем на швидкій? Це надавати допомогу за будь-яких умов. Наприклад, їхати у перші дні війни темними вулицями Києва, під обстрілами диверсантів, у промзону на кульове поранення – і думати, що це твій останній день. Цю роботу треба любити, не інакше.
Початок війни
Двадцять четвертого лютого, коли подзвонила мама і благала виїхати на Волинь, додому, я реально розплакався. Сказав, що не поїду. Що працюю на швидкій і повинен лишитися. Адже я – чоловік і медик, маю захищати і допомагати.
Морально було важко, так. Район спорожнів, світла у вікнах не було, ніхто не їздив і не ходив. Було моторошне відчуття Чорнобилю. Вдалині періодично були чутні вибухи, автоматні черги. Вже 26-го лютого на чергуванні моя бригада отримала виклик на вогнепальне поранення.
Виклик під час війни
Їхали темним містом, без вуличних ліхтарів, у промзону. А в голові думка – може, це диверсанти викликали? Та на тому боці у слухавку відповіли українською, і це мене заспокоїло. Розпитав, чи дихає поранений, чи при тямі. А за вказаною адресою побачили машину і хлопця, який махав руками.
Біля авто лежав постраждалий, хлопець років 28-ми. Він не рухався. "Зробіть щось, це мій рідний брат, він зазнав поранення під час обстрілу!". Одразу почали реанімувати. Та, на жаль, спроби були безуспішними. Я намагався дібрати слова, щоб сказати це його братові. Аж раптом нас освітили фари іншого авто.
Промайнула думка, що це все. Зараз нас усіх розстріляють. Тихо наказав фельдшерам пригнути голови, а сам продовжував непрямий масаж серця. Що б не було, але у цю мить моїм обов’язком було рятувати життя людини. На щастя, авто проїхало повз. Усі видихнули. Аж тут із темряви хтось промовив: "Я теж поранений, у плече…"
Це було лячно. Виявляється, в їхній машині був ще один постраждалий, який почувався трохи краще. Наказав фельдшерам забрати його у швидку, а сам, наважившись, повідомив хлопця, що травма призвела до смерті його брата, і ми тут безсилі. Той мовчки відступив на кілька метрів, а потім, на моє здивування, підійшов і міцно обійняв мене: "Дякую вам, що зробили все, що змогли!"
Коли везли другого пораненого у лікарню, нашу швидку обстріляли диверсанти. Та зрештою ми дісталися до приймального відділення. У хлопця діагностували кульове поранення лопатки з кулею в ключиці. Його забрали в операційну. А нам подякували за першу медичну допомогу. Ми ставили катетер, вводили кровоспинні препарати, проводили первинне оброблення рани. Все це мої колеги зробили там, на місці виклику. Їм велика вдячність.
Я 20 років працюю на швидкій, але все одно страшно. Особливо – коли війна. Коли їдеш і думаєш, що це твій останній день. Коли змушений повідомляти про смерть рідного брата. Коли дістаєш з-під завалів семирічну дівчинку або свою колегу з осколковими пораненнями. Але це – робота з надання першої допомоги. І я люблю свою роботу.