Публікуємо другу історію волонтерки Марини Кушнір-Ваталінської, яка отримує паліативну допомогу та перебуває на 4 стадії раку. Далі – пряма мова жінки.

Перша історія Лікарі рятували мені життя, а що буде потім – ніхто не думав, – історія жінки, яка поборола рак

Рецидив раку

Вісім років тому, під час обстеження через ускладнення після втрати вагітності, мені діагностували тричі негативний рак молочної залози. Далі була біопсія, операція, хімієтерапія та променева терапія. Попри те, що контрольний візит не показав якихось відхилень, вже через декілька місяців мене почав турбувати біль у грудині.

Хоча мій тодішній онколог не побачив якихось причин для хвилювання та проігнорував мої скарги, я, за рекомендацією дівчат зі спільноти Inspiration Family, пройшла додаткову діагностику в Києві, де мені підтвердили рецидив на 4 стадії.

Марина Кушнір-Ваталінська

"Спершу я лікувалася в Україні. Проте, коли тут були вичерпані всі можливості, а препарат, який мені назначили, не був зареєстрований в Україні та був занадто дорогим, я позичила кошти, взяла кредит та вирушила на лікування в Іспанію, де сьогодні проходжу паліативну хімієтерапію."

Паліативне лікування

На початку повномасштабного вторгнення я була вдома, і переді мною постало питання: як продовжити лікування в Іспанії в умовах нових викликів? Тоді, знову за допомогою дівчат з Inspiration Family, я отримала можливість виїхати в Іспанію та, після отримання необхідного лікування, повернутися додому. Оскільки моя хімієтерапія є пожиттєвою, я проводжу багато часу в дорозі з дому й додому.


Марина на акції в підтримку українських військовополонених / Фото 24 Канал

Попри те, що я отримую лікування в Іспанії безоплатно, є витрати на симптоматичні ліки, адже не все покривається державним коштом. Окрема стаття витрат – проживання та харчування. Для мене важлива можливість бувати вдома, тому я поставила собі за мету: допоки я це можу, я буду поруч із рідними. Адже окрім них у мене більше нікого немає. А ще війна. Чоловік в жодному разі не збирається виїжджати, і я поважаю його позицію.

Я й уявити не могла, що страшнішим за рак для мене стане втрата друзів на війні. Чимало людей, які допомагали мені, добровільно стали на шлях воїна сьогодні. Саме вони, впродовж усього часу мого лікування, були моїм фундаментом. Але цей фундамент став хитким – війна забирає кращих. Сьогодні до тих, хто підтримав мене, я ходжу на кладовище, і це невимовний біль. Я ходжу на акції та мітинги на підтримку полонених та зниклих безвісти, плету маскувальні сітки. Я розумію, що не так страшний рак, як біль війни.

Нерозуміння потреб

Марина Кушнір-Ваталінська

"Всі звикли бачити онкопацієнта лисим, без життя в очах – такий образ нам нав’язують трагічні фільми про онкологію. А от сприймати людину в діагнозі, сповнену жаги до життя та бажання мати гарний вигляд – це надскладно."

Навіть у моєму оточенні часом буває жорстокість стосовно онкопацієнтів. Мені досі соромно зайти до кав'ярні, йти вулицею з кавою. А що як мене хтось побачить і засудить, адже я збираю кошти на лікування і дозволяю собі так шикувати? З таким осудом я стикалася.

Ще у мене в голові засів один спогад: коли через хімію у мене випало волосся, і дівчина в транспорті, побачивши це, відійшла від мене.

В Іспанії часто можна побачити людей без волосся: на білбордах, у рекламі, в соціальних проєктах. Вони поруч з іншими людьми у кав’ярнях, на вулиці, і вони комфортно почуваються в цьому оточенні. Дуже хочеться, щоб і в нас онкопацієнтів не відкидали з суспільства, не лишали їх на самоті. Тому важливими й рушійними є наші пацієнтські спільноти, заходи, які вони проводять, такі, наприклад, як День людей з історією раку. Адже тут ми себе почуваємо серед своїх.