Сьюзі Маккіннон не пам'ятає себе в дитинстві або будь-якому іншому віці, крім теперішнього. Їй зараз за 60. Вона також не пам'ятає важливих подій у своєму житті. Вона, приміром, знає, що була на весіллі племінника, знає, що з нею був її чоловік, але пригадати саму вечірку не може. Насправді у неї дуже мало спогадів про своє життя, але Сьюзі не страждає на амнезію.

Читайте також: Як інтровертам впоратися зі стресом

Протягом багатьох років Маккіннон і гадки не мала, що вона чимось відрізняється від інших людей. Ми схильні вважати, що наш розум функціонує так само, як і в людей навколо. І ми не часто обговорюємо свої спогади. Коли Маккіннон чула, як знайомі розповідали про події минулого в найдрібніших подробицях, вона думала, що вони просто вигадують їх, аби зробити свою розповідь більш захопливою.

Але одного разу її подруга, яка навчалась у медінституті, попросила Сьюзі взяти участь у тесті на перевірку пам'яті, який вона розробила для навчального проекту. Саме тоді й з'ясувалося, що автобіографічна пам'ять у Маккіннон відсутня.


"Люди мають надзвичайну здатність подорожувати в часі подумки", але вона є не у всіх

Маккіннон взялася досліджувати феномен амнезії, але історії людей, які втратили пам'ять унаслідок хвороби або травми мозку, не були схожими на її власний досвід. Вона пам'ятала, що певні події відбулися, але не могла пригадати свою участь в них.

Років десять тому, коли вона поламала ногу і в неї з'явилося багато вільного часу, Маккіннон перечитала купу досліджень про ментальні мандрівки в часі та вирішила поговорити з науковцем, який спеціалізується на цьому питанні.

Того дня, коли вона надіслала електронного листа Браяну Левіну, психологу з Науково-дослідного інституту Ротмана у Бейкресті в Торонто, жінка дуже нервувала. Левін також згадує той день як найбільш хвилюючий у своїй кар'єрі. Результатом їхнього спілкування стало відкриття нового синдрому – сильного дефіциту автобіографічної пам'яті (SDAM).


"У неї дуже мало спогадів про своє життя, але Сьюзі не страждає на амнезію"

Люди мають надзвичайну здатність подумки подорожувати часом, за бажання відтворюючи у своїй свідомості події минулого або уявляючи собі майбутнє. Пригадайте, як ви сидите на уроці в першому класі, або уявіть, що на наступних вихідних опинитеся на пляжі, спостерігаючи за дельфінами, що плещуться в морі.

Річ у тім, що ви не тільки пригадуєте певні ситуації, але й уявляєте себе в них, переживаєте їх тим чи іншим способом заново. Саме це Маккіннон і не здатна зробити. Як пояснює Браян Левін у радіопередачі BBC All in the Mind:

Маккіннон пригадує минулі події в третій особі, ніби вони сталися не з нею, а з кимось іншим.

Певним чином ми всі так робимо, забуваючи якісь деталі про ситуації, які трапилися досить давно, але у випадку Маккіннон усе набагато екстремальніше. Цей синдром помітно відрізняється від амнезії, яка зазвичай виникає після конкретної події або травми головного мозку. Амнезія перешкоджає збереженню в пам'яті нової інформації, а відтак формуванню спогадів.

Люди з сильним дефіцитом автобіографічної пам'яті здатні вивчати та запам'ятовувати нову інформацію, але ця інформація позбавлена багатства реального життєвого досвіду.

У моїй голові немає жодних доказів того, що я там була. Я не відчуваю, що це мій досвід.

Якщо Маккіннон пам'ятає якісь подробиці події, то це лише тому, що вона бачила фотографії з неї або навмисно дізнавалася про те, що відбулося. Вона не може уявити себе в тій ситуації, або пригадати, якій на ній був одяг чи з ким вона там була.

Як розповідає вона сама:

Там на весіллі цілком міг бути хтось інший з родини, а не я. У моїй голові немає жодних доказів того, що я там була. Я не відчуваю, що це мій досвід.

Це означає, що в Маккіннон не буває ностальгії за минулими часами, але й болісних спогадів про сумні події. Смерть члена родини вона переживає важко, як і всі, але сумні почуття дуже швидко зникають. Ця особливість також робить її приємнішою в спілкуванні людиною, адже вона не пам'ятає образ, оскільки не може пригадати свої негативні емоції.

Причини цього розладу поки що не відомі дослідникам. Вони не можуть знайти будь-яких хвороб або травм, пов'язаних із ним, і припускають, що він, ймовірно, є вродженим. Але Левін та його команда вивчають можливі зв'язки з іншими ментальними розладами.

Маккіннон також страждає на афантазію, тобто вона не здатна візуалізувати образи. Можливо, саме це й не дозволяє їй зберігати в пам'яті події в усій повноті, як це роблять інші люди. Важко сказати точно. Багаторічні дослідження пам'яті показують, що ми реконструюємо подію в нашому мозку щоразу, коли пригадуємо її. Але чи робимо ми всі це однаково, не відомо.


"Я не відчуваю, що мені чогось бракує, адже я ніколи не мала інших спогадів"

Дехто має "фотографічну" пам'ять, відтворюючи подію в картинках чи відеосюжеті, інші – пригадують її радше як абстрактну ідею чи факт. Професор когнітивної нейрофізіології з Вестмінстерського університету Кетрін Лавдей порівнює дефіцит автобіографічної пам'яті з нашими ранніми спогадами.

Ми зазвичай можемо описати події, які сталися з нами до трьох років, тому що ми чули про них від дорослих або бачили фотографії. Але нам важко пригадати, що саме ми відчували в ті моменти. Наразі не відомо наскільки поширеним є стан SDAM, хоча Левін і його команда намагаються з'ясувати це за допомогою онлайн-опитування (англійською мовою).

У ньому вже взяли участь 5 тисяч людей, і багато хто зазначає, що, схоже, має цей розлад. Звичайно, така вибірка не може претендувати на абсолютну об'єктивність, але цифри все ж таки свідчать, що цей стан не такий вже й рідкісний. Команда Левіна вивчає гіпотезу, що автобіографічна пам'ять може мати цілий спектр виявів.

На одному його кінці – люди с дефіцитом автобіографічної пам'яті, на іншому – ті, в кого вона максимально загострена. Такі люди не забувають майже нічого, навіть незначні й нічим непримітні події.

Якщо це так, яке значення має, чи є у вас цей стан, якщо в принципі він не заважає вам жити. Сьюзі Маккіннон провела так усе своє життя. Усвідомлення, що вона має певний розлад пам'яті, нічого не змінили в її житті, крім того, що воно прояснило деякі речі, які вона помічала й раніше. Тепер вона знає, що інші люди не вигадують подробиці історій, а дійсно пам'ятають їх.

Я не відчуваю, що мені чогось бракує, адже я ніколи не мала інших спогадів,
– каже вона.

Її стан має й ще одну перевагу. "Я знаю, що багато людей прагнуть навчитися жити теперішнім моментом, для мене це не проблема, адже інакше я просто не вмію", – сміється Маккіннон.

Читайте також: Аутизм – не вирок: чим такі діти особливі та як себе поводити

Автор: Клаудія Гаммонд
Джерело: BBC