Стати наставником означає стати турботливим дорослим, другом, готовим присвятити дитині з інтернату свій час, знання і досвід. Наставник повинен мати повних 18 років, бажання допомагати іншим, слухати, бути терпеливим і, звісно, любити дітей.

На практиці це виглядає так: за людиною, яка бажає стати наставником, закріплюється одна дитина-сирота, до якої, щонайменше чотири рази в місяць, слід приїздити в інтернат, проводити з нею час, гратися, спілкуватися, вчити елементарним навичкам життя. Наприклад, приготувати разом їжу, розповісти про економію коштів, поговорити про майбутню професію, допомогти в особистих проблемах чи конфліктах. Словом, підготувати дитину-сироту до дорослого самостійного життя та соціальної адаптації.

Щодо віку – це можуть бути діти від 0 до 18 років. Як правило, для наставництва обирають дітей з 8 до 18 років. Діти у цьому віці краще розуміють, що наставник – це не майбутня мама чи опікун.

Чи законно це?

Так. Якщо раніше наставництво й існувало, то не в надто виражених формах та масштабах. Звісно, були небайдужі люди-волонтери, котрі навчали дітей-сиріт початків самостійного життя, того, чого не навчать в інтернаті. Однак, відбувалося це все на ентузіазмі та щирому бажанню допомогти.

А з вересня цього року діяльність наставників закріплена на законодавчому рівні. Адже 8 вересня 2016 року Верховна Рада України прийняла в другому читанні законопроект №4784 про внесення змін до закону "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" щодо наставництва.

Однак потрібно ще до 6 місяців, щоб закон набрав повну силу.

Усі діти, які проживають в закладах інституційного догляду, розповідає Тетяна Іордан, керівник проекту Наставництва для дітей сиріт "Одна надія", інтернатах, центрах соціально-психологічної реабілітації та інших подібних дитячих будинках, за законом підлягають наставництву. Не входять сюди лише дитячі будинки сімейного типу. Тому що, це вже сімейна форма виховання, а не колективна

Позаяк цей закон дозволяє запустити рух наставництва по всій Україні та масштабувати його – щоб забезпечити наставником кожну українську дитину, яка цього потребує.

Чому це так важливо?

Найчастіше "інтернатівцям" допомагають волонтери чи спонсори матеріально. Як правило, привозять одяг, цукерки, іграшки, організовують цілі шоу та свята. Ясна річ, це необхідно. Однак, для дітей в інтернатівських установах вкрай важливішою є психологічна підтримка та звичайні дружні відносин, те чого за гроші не купиш – спілкування, увага та прийняття, спільні ігри, можливість отримати пораду, вирішити проблему, бути захищеним.

Багато дітей-сиріт, які проживають в інтернатах, з різних причин (здоров’я, старший вік, відсутність статусу сироти) не можуть бути всиновленими. У дітей старше п’яти років шанси знайти батьків різко знижуються. А бажаючих усиновити підлітка – одиниці. Це значно шкодить їх емоційному та душевному стану. Як результат, діти не підготовлені до самостійного життя, тому, більшість з них після виходу з інтернату ведуть асоціальний спосіб життя.

Згідно із статистикою, в Україні близько 104 000 дітей виховуються в 760 інтернатах та дитячих будинках України. Після виходу із інтернатних закладів: кожна друга дитина здійснює злочин, кожна п’ята – стає бомжем, кожна сьома – здійснює спробу самогубства, тільки 1% дітей-сиріт вступають у вищі навчальні заклади.

Але найбільша проблема полягає в тому, що ці діти залишаються надзвичайно самотніми, поряд з ними немає нікого, до кого б вони могли звернутися за допомогою.

Чи треба дитину всиновлювати?

Звичайно, найкраще місце для виховання дитини – це сім'я. Наставництво відмінно спрацює для тих, хто не має шансів на всиновлення. Це для дітей, які навряд чи будуть усиновлені.

Наставнику рекомендують приїжджати в інтернат чи дитячий будинок до свого вихованця. Це може бути, наприклад, на вихідних – на одну-дві години. Згодом, як пара встановить довірливі стосунки, з вихованцем можна прогулятися, наприклад, в місті, парку, посидіти в кафе тощо. Однак залишати територію інтернату, пояснює Іордан, можна лише за згодою керівника закладу.

Якщо ви стали наставником, і так сталося, що часу обмаль і немає можливості приїхати до дитини, як обіцяли – можна поспілкуватися по телефону або через скайп, а потім знову відновити особисті зустрічі.

Як стати наставником?

Потрібно подати заяву та необхідні документи в центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у своєму місті. Наступний крок – навчання на тренінгу для наставників (на який вас відправлять), де професійно готують до взаємодії з дитиною з інтернату.

Опісля наставник отримує рекомендацію до певної категорії дітей. Скоріш за все, буде написано, що ця людина підходить для дівчинки такого то віку, можна (або не бажано) з особливими потребами. Як саме виглядатиме рекомендація для наставника буде затверджено в березні наступного року,
– пояснює Іордан.

Якщо наставник уже має рекомендацію – звертається в заклад, який йому зручний по місцю проживання.

В свою чергу, адміністрація закладу, повинна підготувати дітей до наставництва. Тобто, розповісти їм, що наставник – це не спонсор, не майбутній усиновлювач, не опікун, каже Іордан. Дитина зі свого боку також дає згоду на наставництво.

Після цього підписується трьохсторонній договір між директором закладу, наставником і центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Однак, якщо дитину переміщують в інший заклад і наставник планує продовжувати їздити до дитини, договір треба перепідписувати уже з новим директором цього закладу.

Водночас, наставника підбирають до конкретної дитини, враховуючи так би мовити його "ресурси", чим він може бути корисним саме цьому вихованцю. Це не означає, каже керівник проекту Наставництва, що людина має бути психологом навіть, якщо вона працюватиме з дитиною з особливими потребами.

Як побороти хвилювання майбутнім наставникам?

Більшість людей, які хотіли б стати наставниками, турбують думки, як знайти час, що робити, якщо в дитини виникне надмірна прив’язаність або з якихось причин потрібно буде припинити спілкування.

Тетяна Іордан пояснює, боятися цього не варто, бо це – норма для наставництва. Разом з тим, на тренінгах наставника навчать як ставити межу в спілкуванні з дитиною. Наставник повинен коректно та правильно реагувати та пояснювати, що він не є мамою для вихованця й не хотів би, щоб його так називали. Він лише друг, який поруч, допомагає, підтримує і розвиває. Необхідно бути чесними з дітьми.

До того ж, майбутній наставник має усвідомлювати, що він не планує найближчим часом переїжджати за кордон або змінювати в Україні місто свого проживання. Завершувати спілкування зі своїм вихованцем, наголошує Іордан, треба правильно.

Найкраще, це попередити декілька разів дитину про завершення спілкування, заздалегідь підібрати йому нового наставника (це вже завдання адміністрації установи і ЦСССДМ), також наставник може продовжувати спілкуватися з дитиною за допомогою телефону, скайпу або іншими способами.
– відзначає керівник проекту наставництва.

Важливо, додає вона, чесно та відкрито розповісти дитині про свої зміни чи проблеми в житті, пояснити, чому кількість зустрічей зменшується або взагалі припиняється. Якщо з певних причин наставник не може відвідувати свого вихованця, йому шукають заміну – іншого наставника, і зазделегідь попереджають дитину. Фахівці наголошують, в жодному разі не зникати з життя дитини та не припиняти спілкування різко, щоб не травмувати.

Читайте також: Як порушуються права дітей в Україні: чи можемо ми врятувати майбутнє?