Життя як пастка, свобода – на війні: військовий психолог про синдром постфронтового знецінення

Про процеси, з якими можуть зіткнутися ветерани та ветеранки вдома, в інтерв'ю 24 Каналу розповів психотерапевт, а нині – військовослужбовець ЗСУ Артем Осипян.

Актуально Які питання не можна ставити військовим: пояснення психолога

"Цивільне життя стає пасткою, свобода – на війні"

Чим ви займалися до та на початку повномасштабного вторгнення, і над чим працюєте зараз?

Я був психологом і психотерапевтом. Мав невелику приватну практику, а ще просував питання психічного здоров'я на рівні державної політики. До прикладу, я був і залишаюсь помічником народної депутатки Тетяни Циби, з якою ми розробляємо законодавство для регулювання діяльності психотерапевтів і психологів.

24 лютого. Спочатку я був волонтером, вивозив людей з гарячих точок, зокрема з Ірпеня. Збирав гроші на дрони. Згодом долучився до тероборони. Потім до іншого добровольчого формування. Був аеророзвідником.

У серпні я поїхав у відрядження в район Бахмута до одної з бригад ЗСУ, де провів приблизно 7 місяців. На Новий рік повернувся до цивільного життя, бо трохи втомився бути в статусі добровольця. Бо це ані забезпечення, ані соціальних гарантій, ані зарплати. Почав повертатися до цивільного життя – працював з Veteran Hub як фахівець з психічного здоров'я. Але вже наприкінці березня вчергове прийшов у військкомат. І от тепер я нарешті офіційно військовослужбовець Збройних Сил і моя війна продовжується.

"Війна — це наркотик, на який я трохи підсів" – ваша фраза, яка дуже зацікавила. Можете, будь ласка, детальніше пояснити нашим читачам, що саме мали на увазі?

Війна змінює повністю те, як ти дивишся на світ. Я можу казати за себе, своїх знайомих, але не за всіх. Не для всіх, мабуть, вона "наркотик".

Особисто я це відчував, коли повертався додому. Кожного разу мав вибір залишитися тут і займатися своєю роботою, яка теж важлива. Але мене тягнуло назад на фронт. Братерство – це "наркотик". Це нові, унікальні й неповторні, неймовірно міцні й щирі стосунки, які неможливо відтворити у цивільному житті.

Кожен раз, коли ти вижив після обстрілу – це "наркотик". Ти неймовірно гостро відчуваєш життя. Коли ти знищуєш ворога, або навіть сприяєш цьому – це дуже сильно. Жоден успіх на роботі не можливо з цим порівняти. Це сильно, і це відчувається як найбільш важлива справа, яка зараз може бути.

Цей комплекс відчуттів я і назвав "наркотиком". Бо ти залежний від цих відчуттів, а їх здобути можливо лише на війні. Тому багато моїх друзів, побратимів та знайомих знову вертаються туди. Цивільне життя стає пасткою, свобода для них – на війні.

"Синдром постфронтового знецінення": що це таке і як проявляється

Розкажіть про "синдром постфронтового знецінення". Що він собою уособлює, як і в чому проявляється найчастіше?

Постфронтове знецінення – це, мабуть, мій неологізм, знову ж таки, я прийшов до нього через власний досвід. Після фронту ти сприймаєш поняття "проблема" геть інакше. Якщо ти бачиш, як хтось кудись поспішає і дратується через це – важко сприймати це адекватно, бо ти пам'ятаєш, як ти поспішав, летів на машині, аби не потрапити під обстріл, або як поспішають госпітальєри на евакуацію.

Це різне "поспішати". Тобто, ти порівнюєш цивільні проблеми з воєнними й цивільні тобі здаються менш важливими. Ти ще живеш (психічно) війною і на війні. І цей досвід нерідко перешкоджає в отриманні задоволення у нормальному житті.

Саме знецінення виникає зі зрозумілих причин. Досвід війни – це досвід виживання. Організмом він сприймається надто цінно і надінтенсивно. Тому знецінення – це результат простого порівняння двох досвідів, двох світів.

Організм та психіка кажуть, що "там" було важливіше все. А тут... А тут якісь дрібниці. Але насправді життя, воно тут. Мало б бути тут. Та у багатьох війна триває так довго, що вже і незрозуміло, де то життя. І яке насправді життя "нормальне".

Чи "синдром постфронтового знецінення" є частиною ПТСР? Чи вони різняться між собою?

Вони можуть бути пов'язані, а можуть і не бути. Постравматичний розлад – це трохи про інше. Хоча нерідко люди, травмовані війною, можуть відчувати агресію і тотальне неприйняття "цивільного життя". Воно може здаватися несправжнім, фіктивним.

Адаптація до цивільного життя та "домовленості зі совістю"

Чи можете виділити орієнтовні кроки адаптації, які проходять військові, коли повертаються додому?

Перший етап – кінець служби, перехід від статусу військового до статусу ветерана. Цей етап може починатися ще у військовій частині, людина не одразу повертається додому. Тому вже тоді, коли ти розумієш, що служба добігає кінця, з тих чи інших причин, важливо почати думати про цивільне життя. Це можуть бути абстрактні плани про повернення або більш-менш чіткі плани.

Другий етап – повернення додому до цивільного життя. Він складається з декількох кроків:

• Стабілізація. Просто звикнути до нових умов життя. Потрібно декілька днів або тижнів, аби зрозуміти, усвідомити, де ти і що відбувається. На цьому етапі важливо просто відпочити, дати собі час, зрозуміти свої потреби, почати думати над планами. На цьому ж етапі або на наступному можуть виникнути бюрократичні нюанси, типу проходження ВЛК, МСЕК, оформлення пільг і так далі.
• Важливим кроком є піклування про себе. Після служби можуть бути труднощі як із  фізичним, так і з психічним здоров'ям. Тому важливими можуть бути фізична реабілітація, відновлення, а також звернення за психологічною допомогою, психотерапія. Це зайвим точно не буде. Повернення до цивільного життя з хорошим психологом буде легшим.
• Відновлення самореалізації, віднайдення нового себе. На війні люди трохи гублять попередню версію себе. Бо шлях розвитку у війську, набуття військових спеціальностей, звань – це окремий процес, окреме життя. Коли ти повертаєшся до цивільного життя, то фактично починаєш заново, або, як мінімум, намагаєшся інтегрувати свій попередній досвід. І це непростий процес. Ким я буду працювати тут? Чим я буду займатися? Як я можу тут сповідувати свої цінності?

На цьому ж кроці відбувається зміна чи доповнення кола спілкування. Бо ти продовжуєш підтримувати контакт, стосунки з побратимами, але і має наростити соціальний капітал серед цивільних. Друзі й знайомі, які не дотичні до війни та служби – це теж дуже важливо. Важко буде залишитись лише у воєнній бульбашці. Вже окрема тема – це формування сім'ї, вкорінення і романтичні стосунки.

Усі етапи переходу до цивільного життя добре описані у мапі потреба ветеранів, яку розробили фахівці Veteran Hub.

"Шлях ветерана" / інфографіка Veteran Hub

Які характерні емоції може відчувати військовий або військова, які намагаються адаптуватися до цивільного життя?

Дуже різні. Розгубленість, апатія, бо це, як я вже казав, перехід від одного світу в інший. Ці процеси можуть відчуватися нормально, а можуть й ускладнено – все індивідуально. Іноді ти просто не розумієш, що тепер робити, як рухатись далі.

Це може бути й відчуття провини. Втрати побратимів та посестер, розуміння того, що хтось продовжує служити, а ти повертаєшся до цивільного життя. Усе це може провокувати відчуття провини, що ти "не з ними". Це непросто. Дуже непросто.

Знецінення, агресія через те, що динаміка життя відбувається інакше. Стимули, які впливали на мотивацію на війні фактично відсутні у цивільному житті. Немає чіткості, наказів, немає конкретних задач. Натомість є величезний простір свободи вибору. Не всім він комфортний після служби. Сюди ж про загострене відчуття справедливості.

Може бути й страх, і тривога. Бо на війні ти в постійному очікуванні, готовності. А по поверненню цього немає, але енергія продовжує свій рух по інерції й ти несвідомо, автоматично шукаєш загрозу. Простіше кажучи, спектр емоцій, іноді надлишкових, може бути дуже різний. Загалом емоції будуть залежати від індивідуального досвіду.

Що було найскладнішим особисто для вас, коли повернулися з фронту?

Найважче було в принципі прийняти себе як людину, яка не там. Тобто особисто в моєму випадку, це було щось схоже на знецінення свого цивільного статусу. Так, я усвідомлював, що моя роль у цивільному житті важлива, і що я в принципі мав повне право повернутися.

Адже був залучений і до роботи з ветеранами, й працював з депутатами, де ми намагалися налагодити систему психологічної допомоги. Мені пропонували й бронювання, і батько з I групою інвалідності. Тобто причин залишитися було достатньо, але найважче було – це відчуття того, що найважливіше і найкорисніше зараз відбувається там. А ти тут. Це було найважче і, власне, я не витримав і мобілізувався.

У своєму дописі ви зазначали про складність переходу до цивільної рутини. Мовляв, раціо розуміє, що потрібно повертатися до цивільної роботи та рутини. Однак внутрішньо виникає різкий супротив цьому і доводиться йти на певні "домовленості з совістю". Чому вони виникають та як їх побороти в собі?

Бо всі розуміють, що війна – це дуже важливо. Там відбувається щось дуже важливе на світовому масштабі. Всі розуміють, що там братерство, що там живе героїзм, що там зараз найпотужніші історії, що там сила і честь. Як можна з попереднім задоволенням робити свої цивільні задачі, коли ти пережив найсильніший досвід? Він далеко не завжди позитивний, але ти все одно розумієш, що це важливий досвід.

Через це, зокрема, багато цивільних, особливо чоловіки (зі зрозумілих причин) відчувають провину або почувають себе неповноцінними. Бо все зараз гудить ідеєю, що справжнє місце на війні. Тому багато хто намагається домовитися зі своєю совістю, якщо вона, звісно, є. Типу "зроблю донат". Але якщо в тебе є певні амбіції, якщо почуття гідності й честі є важливими у твоєму житті, якщо в тебе загострене почуття справедливості, то тебе буде тягнути на війну.

Допомога ветеранам в адаптації до цивільного життя. Курси від Veteran Hub

Поділіться, будь ласка, деякими порадами, які допомогли особисто вам в адаптації після повернення з зони бойових дій.

У мене адаптація не зовсім відбувалася, бо я повернувся назад. Не можу давати порад, у будь-якому разі, бо кожен досвід унікальний.

Єдине, що можу сказати, мені особисто допомагало розуміння того, що неможливо визначити те, коли ти зробив "достатньо". Немає можливості виміряти це. Скільки це, "достатньо бути на війні"? Достатньо вбити чи допомогти Збройним Силам? Тут немає нормативу.

Є лише один показник – чи є в тебе ще сили й здоров'я, чи ні. Бо знищувати залишки свого здоров'я через відчуття, що ти недостатньо зробив – це недобре.

І наостанок, чим рідні та друзі можуть допомогти людині, яка повернулася з передової й тільки починає звикати до цивільної рутини?

Як мінімум прийняттям, взаємоповагою і здатністю толерувати певні зміни всередині людини. "Толерувати зміни" не означає терпіти агресію чи зловживання алкоголем. Свої кордони теж важливо зберігати.

Також важливим було б вивчати матчастину (матеріальну частину, теорію – 24 Канал), тобто ті ж онлайн курси, де пояснюється, що відбувається з людиною по поверненню. Допомогти можна, якщо є бажання і розуміння. Бо зазвичай, якщо в сім'ї в принципі були проблеми, то з поверненням вони просто посиляться.

Попередні стосунки (до мобілізації) – це те, про що також варто замислитися. Бо хтось через відчуття провини буде забагато на себе брати, інвалідизувати людину, а хтось навпаки буде занадто відстороненим.

Зверніть увагу! Нещодавно освітня платформа Prometheus та Veteran Hub запустили три курси для ветеранів та їхніх близьких, які допоможуть адаптуватися до цивільного життя та навчать психологічної самодопомоги. Коли захисники припиняють брати участь у воєнних діях, їхня війна ще не закінчується. Необхідно звикнути до повернення у цивільну реальність. Курси розроблені для того, щоб дати зрозуміти ветеранам та їхнім сім’ям, що процеси, які вони переживають – природні. Фахівці розповідають про методи саморегуляції та релаксації, які полегшать перебіг адаптивних етапів.

Посилання на курси від Veteran Hub:

Адаптація до цивільного життя. Курс для ветеранів та ветеранок – посилання тут;

Сам собі терапевт. Інструменти психологічної самодопомоги для ветеранів та ветеранок – посилання тут;

Як пережити війну разом: курс для родин військовослужбовців, ветеранок та ветеранів – посилання тут.