Жанетта залюбки погодилася прийти до нашої студії на відверту розмову. З першого погляду важко уявити, скільки випробувань випало на долю цієї жінки – вона уже дивилася в очі смерті, однак бажання жити було сильнішим.

Зверніть увагу Що таке ВІЛ, коли він переростає у СНІД та все, що треба знати про тестування

Тепер Жанетта готова відкрито та відверто говорити про своє минуле, адже в Україні тисячі людей приховують свій ВІЛ-позитивний статус або й гадки не мають, що хворіють чи просто не вірять в існування цього вірусу. Своїм прикладом Жанетта намагається показати іншим – ВІЛ та СНІД – це не вирок.

Як ви "познайомилися" із хворобою? Як це було?

Я жінка із таким добрим іменем Жанетта. Я дуже багато років була споживачкою "цінних" наркотиків, за що 15 років відсиділа у місцях позбавлення волі. Я була повністю зруйнована як особистість, як жінка, як мама. І до чого це мене призвело? До повної деградації, не побоюсь цього слова. Але настав момент, коли моя донька сказала, що не хоче так жити: "Ти мамо маєш право на вибір, але можеш іти далі вживати наркотики на вулиці". Я тоді хвилювалася і дуже боялася померти в якомусь підвалі. У мене були такі знайомі, які вмирали чи замерзали в підвалах, бо їм вдома поставили умову – повертатися нормальними.

На той момент моя вага була 38 кілограмів. Я прийшла в наркологічний диспансер, де просто попросила направлення в лікарню, щоб мені допомогли. Потім прийшла в психіатричну лікарню. Там медики дивилися на мене із здивуванням, бо в мене навіть не було м’язів на руках, все в слідах від ін'єкцій. Вони просто не знали, що зі мною робити. Однак коли хтось ставить крапку – хтось ставить кому. Так і вийшло. У лікарні в мене зупинялося серце. Я 6 днів була в комі. Мене врятували лікарі.

Після цього я поїхала на реабілітацію в Полтаву. Тоді про реабілітаційні центри я нічого не знала. Я просто знала, що мені там допоможуть. Мене там оточували дівчата, які розповідали, що вони колись були наркоманками, надавали секс-послуги, зловживали алкоголем. Я дивилася і не вірила, думала, що мені брешуть, бо не можуть такі гарні дівчата такими бути.

Жанетта Матвейко
Жанетта Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Лікарі казали мені, що я не зможу ходити. У мене зруйновані м'язи, були величезні рани на хребті й голові. Це був некроз. Та знаєте, я так хотіла жити. Я пройшла реабілітацію, повернулася до Львова. Як жити неправильно, я знала, але я не хотіла з цим погоджуватися.

Я почала працювати. Працювала дуже багато і згодом захворіла на пневмонію й потрапила до лікарні. Після того, як мене виписали, прийшла до мене подруга, як зараз пам’ятаю, і запропонувала піти з нею в центр СНІДу, здати аналізи. Думаю, піду й підтримаю, щоб вона не хвилювалася. Здали ми тест разом. Через деякий час ми прийшли, їй дали довідку, що вона здорова, а мене попросили залишитися. Тоді мені сказали, що це ще не факт, що у мене СНІД, для підтвердження мої аналізи відправили в Київ. Я вийшла на вулицю і почала переконувати себе: "Ні, такого бути не може. Це якась помилка". У мене місяць не було спокою і постійно в голові крутилося одне: "Невже?". Я себе питала, а що буде, якщо мені скажуть, що я ВІЛ-позитивна? Що я буду робити? Як я буду жити?

Коли я прийшла на консультацію до соціальної працівниці, вона мені сказала, що у мене дуже мало клітин CD і дуже велике вірусне навантаження. Мене відправили до лікаря зі словами, що у мене СНІД IV стадії. У мене в голові були тільки біль та відчай. Я вже бачила свій похорон і як плачуть мої діти. Я постійно чула мов відлуння: "СНІД", але лікаря вже не чула взагалі.

Пізніше мене відправили в Центр легеневого здоров’я, де мені поставили діагноз – туберкульоз. ВІЛ-інфіковані часто хворіють на легені.

Коли мені сказали, що в мене СНІД, я чула від лікарів, що може бути різне. Але ніхто не казав мені, що я помру. Пам’ятаю, одного разу в інфекційній лікарні я взяла до рук Біблію, підійшла до вікна, і промовила: "Боже, якщо ти є, то дай мені шанс пожити і допомагати таким як я". Тому я тепер кажу, що з мріями та бажаннями треба бути обережними.

Цікаво Скільки українців з ВІЛ живуть повноцінним життям

Дякувати Богу, з часом у мене почав відновлюватися організм. Я приймала АРТ-терапію та протитуберкульозні препарати. Було важко. Були побічні реакції. То коли оглядаюся назад, я думаю, що якби цього у мене не було, то я б не стала тим, ким я є.

Мої діти про хворобу знали першими. Вони мене підтримали. Чи переживала я відчай і біль, коли дізналася, що я інфікована? Так. Тому що суспільство не сприймало і не сприймає досі. Від своїх сусідів я не раз чула, як вони казали на мене "спідозна". Але це просто люди, які мають право на особисту думку.

Я знаю одне – сьогодні я живу і допомагаю іншим з одної основної причини – колись я стала біля вікна і попросила в Бога, як уміла. Бо коли людина не хоче жити – лікарі безсилі, і це правда.

Чи є підозри, хто міг заразити Вас?

Коли людина вживає ін'єкційні наркотики, там вже не треба думати, хто тебе міг заразити. Говоритиму за себе, але річ у тому, що наркомани часто не думають про наслідки. Голка і шприц були одними на всіх й інколи ми навіть не промивали їх. Це зараз інакше – ми роздаємо шприци, щоб ін'єкційні наркомани хоча б мали чисті, але раніше такого не було.

Також проблемою є зміна партнерів. Це безпечний секс, про який ти не думаєш так само як і про наслідки. Тому що, знаєте, любов окриляє, а наслідки приносить потім.

От після того, як вам сказали про діагноз і вже минув якийсь час, то які нові страхи прийшли до вас в життя? Чого ви боялися?

Я боялася за те, як мене буде суспільство приймати і за стосунки з чоловіками. Часто думала, що я нікому не потрібна, така жертва, знаєте. Жінка вже нікому не потрібна, тільки її ВІЛ-інфекція, але я руйную ті міфи. Тому що, з часом, я познайомилась зі своїм чоловіком. Він в мене був не "позитивний", але завжди мене підтримував. Він в мене дуже добрий був. Ми прожили дуже щасливо 5 років, потім в нього виявили онкологію і він помер. Але ми разом допомагали людям, разом на акції ходили. Він завжди поруч був зі мною, де би ми не проводили якісь консультації, десь людям допомагати – він був перший. Оце сім'я.

Як Ви йому зізнались про те, що в вас СНІД? Як він на це відреагував?

Ну ви знаєте, може це і неправильно, що не треба всім казати. Однак щодо партнера – моя позиція категорична. Я прийшла одного разу й врівноважено сказала: "Слухай, в мене є діагноз. Воно мені не заважає жити. Чи ти готовий зі мною бути поруч не тоді, коли мені добре, не тоді, коли я так гарно виглядаю. А я не знаю, що з часом може бути, тому що це є діагноз і хвороба". Він мене підтримав і сказав: "Що в тебе є, те будемо проходити поруч". І він справді був такою людиною, з якою можна було пройти життя, не боячись нічого. Це правда.

У той час у вас було достатньо інформації про свою хворобу? Чи на що ви тоді опирались?

Мені дуже допомагали такі самі люди, як я. Це група самодопомоги, де люди вже пройшли якийсь відрізок життя, приймаючи АРТ терапію. Де проводили вже консультації "рівне – рівному". І на мене, напевно, це дуже вплинуло. Тому що те саме я зараз роблю з іншими. У мене було питання: як бути, що пити, скільки пити, нащо пити? І я завжди питалася в тих людей, які для мене були прикладом.

Чи стикалися ви з дискримінацією? Наскільки часто це було, і як це було?

Це було навіть в лікарні. Коли мене поклали туди, я відкривала свій статус, тому що це лікар, це моє здоров’я і я вважаю, це правильно.

Коли я при виписці з лікарні отримала СНІД по місці проживання, в поліклініку, на спостереження, мене це здивувало настільки, що я підходжу до того лікаря і кажу: "Лікарю, ну скажіть, що ви написали? Невже ви не знаєте кодування? Добре, що я знаю як це робиться. Але ви не маєте права без мене відкривати мій статус". Ну лікар стиснув плечима, ніби він нічого такого не зробив згідно із законами України. Він зробив, як він зробив, але мені було неприємно.

Такі ж речі неодноразово звучали в поліклініці за місцем проживання. Коли мені треба було в лікаря, не в сімейного свого, а в іншого, взяти довідку, і мені говорили: "Ну у вас же ж СНІД". Тоді я у відповідь "А чого ж ви так тихо говорите?. Ну давайте вийдемо в коридор, я можу озвучити. Я відкрита й можу сама про себе сказати, але ви ж мене не спитали чи можна".

Жанетта Матвейко
Жанетта Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Такі дрібниці впливають на людей. Тому що колись ми не зрозуміли людину, розказали про неї або почула санітарка, яка живе в під'їзді, розказала сусідам. І це людину може підштовхнути на те, що вона ніколи не прийде більше в медичний заклад на терапію з однієї причини: страх, що про неї вже щось розповіли.

А поза межами лікарні якісь ще, можливо, були випадки такі?

Був у мене такий приклад. Ми колись робили табори для ВІЛ-позитивних і звичайних людей та об'єднували їх. Я взяла свого сина, йому тоді було 15 років. Він вчився в училищі, не буду називати номер. Коли він повернувся з табору, директор спитав: "Що ти робив з тими "спідозниками"? Нехай твоя мама принесе довідку про те, що ти можеш бути в класі". Мене це обурило. Ну я вам хочу сказати, це дуже негативно вплинуло на навчання мого сина. Він кинув училище і сказав: "Я більше туди не піду". От такими дрібницями можна відштовхнути не тільки батьків, а так само і дітей від них.

Чи є якісь сфери життя, на які такі упередження впливають найбільше?

Є. Коли ти приходиш до лікаря. Я дуже хвилювалася за стоматологію. Я за себе буду говорити. Тому що мені треба було до стоматолога, бо після наркотиків зубів просто не було. Богу дякувати, в мене вже є.

Я пішла в клініку таку, популярну, і думаю, я напишу так, як воно є. Там ти заповняєш анкетку. "Хронічні захворювання". Я написала, що є. "Чи приймаєте ви якісь ліки", я написала про АРТ.

Ну ви знаєте, на моє здивування, мені навіть натяку не дали. Оце кваліфіковані лікарі, які до кожного, незважаючи ні на що, ставляться так, як до звичайної людини. І зробили просто ідеально. Ну сьогодні я перед вами сиджу, Богу дякувати, маю 32 зуби.

Жанетта Матвейко
Жанетта Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Існує таке твердження, що хворим на СНІД важче переносити коронавірус. Чи хворіли ви та чи можете поділитися таким досвідом?

Так, але це індивідуально. Я минулого року, в березні, лежала на "кисні", бо була важко хвора. Тому що, я завжди ставилася скептично до цього і думала: я п’ю антиретровірусну терапію, мене це пронесе. Сталося не так, як гадалося. Не пронесло. Воно мене швидко "взяло". От я ходила ще в зал, пішла в басейн і через день я зрозуміла, що щось зі мною не те. Мене дуже "морозило". У мене температура була. Взагалі, моя нормальна температура 35,5, тому що низький тиск.

Та коли вночі прокинулась, в мене все тіло "горіло", мені не вистачало повітря, я почала задихатись. Я покликала сина, навстіж відкрила балкон. Ну і я терміново підняла сімейного лікаря, мені виписали ПЛР-тест, щоб зробила. ПЛР-тести я робила, але він був негативним. Наступного дня я потрапила в лікарню. До мене лікарка підійшла і каже: будемо старатися витягувати вас. Богу дякувати, є люди, які мене оточували, які мені просто допомогли.

Через 15 днів я таки стала на ноги. Я Богу дуже вдячна, центру легеневого здоров’я, своїй організації, кожному працівнику, які вклали в мене все: свій час, кошти. Я дуже вдячна, тому що мене направду не знали, як лікувати, тому що у мене вік вже такий знаєте, "дуже молодий". І все ж таки ВІЛ-інфікованих не так лікують як звичайну людину. Однак це все індивідуально. Через два тижні я пішла на вакцинацію. Так, я вже прийняла дві вакцини і це міф, що нас чіпують! Це кожного особисто вибір. Я поважаю вибір тих, хто не хоче вакцинуватися, але я за те, щоб люди йшли на щеплення, тому що у такому стані, якому я була – я нікому не хочу побажати.

Зверніть увагу Як захиститись від коронавірусу людям з ВІЛ

Ви б поділили своє життя на "до" і "після"?

100%!

Яким би було "до" у цьому контексті?

У мене було "до" – це насилля, приниження, наркотики, проституція, зневага. Від мене просто цуралися всі. Як особистість – просто ніяка.

"Після" – жінка розвивається, вчиться, самодостатня, водить машину, спілкується з людьми, допомагає іншим. І головне – має велике бажання жити, дуже велике. Для мене вікового стандарту взагалі не існує. Я розумію, що мені по паспорту 55. Так, я дуже радію тому віку, який мені Бог подарував, що я можу жити ходити своїми ногами руками, обіймати інших, слухати. Однак я кайфую кожен день від того, що я прокидаюся і нормально себе почуваю. Я сьогодні приходжу в зал, я займаюся спортом, я за здоровий спосіб життя. Ну, це є життя!

Ви згадали про самоцькування. От коли Вам вже поставили діагноз, в які упередження Ви самі вірили?

Мені здавалося, що у мене нікого не буде, заміж я не вийду, я нікому не потрібна, я помру, бо мені пару місяців лишилося жити. Це те що я чула у своїй голові. Та потім я почала приходити на збори груп таких же людей як я – ВІЛ-інфікованих. Дехто з них вже протягом 5 – 7, а то й більше років знав про свій діагноз, але я була в захваті від того, наскільки добре вони виглядають.

Мені просто допомагали інші. Сама людина не може просто впоратися, коли ставлять такий діагноз чи хворобу, яку ти не можеш подолати. Тоді треба обов’язково з кимось таким об’єднатися, хто пройшов цей шлях. Я сьогодні ділюсь тим, що я проходила, що проходжу. Я нічого не вигадую, ніяких завчених історій. У мене є особиста книга життя: як надавалися секс-послуги, як жінка може нормально жити, мати партнера, але одного і водночас бути захищеною.

Зверніть увагу У США вперше схвалили препарат для профілактики ВІЛ: пігулки тепер не потрібні

Як Ви дійшли до того, що потрібно розповідати людям? Тому що, зазвичай, проблема є в тому, що люди бояться відкритися. Що Вас підштовхнуло до того, щоб говорити відкрито про себе?

Я напевно свідомо йшла на цей крок, щоб почули люди. Не треба мені плескати в долоні, казати щось. Мені головне, щоб комусь це допомогло. Я сьогодні можу говорити у прямому ефірі й телефоном, я завжди 24/7 відкрита, тому що я проходила цей шлях і я можу допомогти іншому. Але є одна умова – якщо у людини є бажання.

Ви співпрацюєте з благодійною організацією "100% життя". Як Ви до них потрапили?

Керівник нашої організації – Дмитро Тигач – колись побачив, що я допомагаю іншим, і запропонував працювати в його організації. Ну, щоб ви знали, то у мене було велике бажання допомагати іншим. Велике! Я погодилась. І я ні одного дня не шкодую про те, що 12 років я живу організацією, працюю і мене оточує молода команда. З тої причини я виглядаю, так добре – бо біля мене постійно молодь.

У чому полягає Ваша допомога? Це психологічна підтримка?

Не лише. Сьогодні ми консультуємо дівчат, які надають секс-послуги, роздаємо презервативи. Також, якщо людина має туберкульоз/ВІЛ. І з близьким оточенням працюємо, я консультую їх. Ми працюємо із мультидициплінарною командою і медиками. Лікар визначає лікування, ми працюємо над психоемоційним станом людини, підтримуємо. У нас є психологи і юристи. Моя головна мета, щоб підбадьорити людину і до завершення лікування, щоб людина була повністю здоровою.

Жанетта Матвейко
Жанетта Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Яку б дали найпершу пораду людині, яка дізнається про ВІЛ-позитивний статус?

Ну, сьогодні ВІЛ – це не вирок, це правда. Для мене це була сходинка для того, щоб почати життя по-новому. Це білий лист з якого можна писати свою історію життя. Сьогодні не треба боятися, бо ВІЛ-позитивні, так само як інсулінозалежні, які приймають ліки. Сьогодні вони доступні. Гепатит, ВІЛ лікують, туберкульоз – виліковні. Ми живемо у такий час, що це все доступно. І я раджу кожному, хто знає, що у нього діагноз або ви ще думаєте, що у вас ще нічого немає, Богу дякувати, як нема, але зробити тест завжди потрібно. Ми тільки ходимо до лікарів, коли вже "припекло" – це неправильно.

Коли людина отримала результат тесту і тест позитивний. Що їй робити?

Якщо ви прийшли до сімейного лікаря, і вам зробили тест, він позитивний, зверніться на Лисенка, 45 (якщо ви у Львові) для подальшого консультування та супроводу. Там є соціальні працівники, наші дівчата й хлопці, які вам допоможуть пройти ті бар’єри та перешкоди. Вони будуть з вами пліч-о-пліч проходити той шлях, поки ви не станете вже трошки міцнішими і будете приймати АРТ-терапію.

"100% життя"


Благодійна пацієнтська організація, яка займається адвокацією та забезпеченням якісним лікуванням для ВІЛ-позитивних людей. Раніше була відомою як Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД. Її заснували у 2001 році.

Якщо б у Вас була можливість повернутися в той час, коли ви тільки дізналися про свою хворобу чи тільки, скажімо так, змінювали своє життя що б Ви собі сказали?

Я б, напевно, коли змінювала своє життя, тобто проходила реабілітацію, то би сказала те саме, що й повторюю зараз: "Я ніколи не перестану допомагати іншим".

Де Ви берете сили для цього?

Ну, я вам хочу сказати у мене є церква й священник. І коли я вже розумію, що у мене емоційне вигорання, я приходжу й кажу: "Мені треба з вами поговорити", бо я людина. Я можу емоційно, психологічно віддаватися, спустошувати себе ж. Мені допомагає молитва. Це правда. Кожного ранку я молюся. Навіть коли я лежала в лікарні, у мене в палаті дівчата чули молитву, і всі починали молитися зранку. Після того нас трьох виписали у задовільному стані. Так само в мене є психотерапевт. Розмова зі спеціалістом та церква дають мені сили.

Як СНІД змінив Ваше життя? Чи могли б Ви зараз так однозначно сказати, що все погано чи навпаки, знаєте, в цьому є і плюси?

Знаєте, я прокручую цю плівку постійно вже 12 років. Я не шкодую ні одного дня, що мені написали діагноз СНІД, що жінка я "позитивна". Я направду є позитивна. Це докорінно змінило моє життя. Воно мене надихало кожного дня, бо мене оточували такі самі люди. Я би сама, напевно, ніколи би не впоралась. Тому, що в такому стані життя може дуже погано змінитися. Це – вживання наркотиків, алкоголь чи ще щось.

Жанетта Матвейко
Жанетта Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Чи мені було легко? Ні. Але я дуже вдячна, що мені Бог дає сили 12 років проходити цей шлях, напевно, надихаючись іншими. Коли ти вкладався і ти бачиш як народжуються здорові діти від ВІЛ-інфікованих батьків, коли ти бачиш в утробі мами цю дитинку на УЗД, ти просто радієш.

Я вдячна за те, що я проходила і проходжу, і за те, що я живу. Мій девіз сьогодні – ніколи не здаватися. Ніколи. І взагалі мені взагалі дуже подобається пісня “Я не здамся без бою”.

До теми Народила здорову дитину: жінка повністю вилікувалася від ВІЛ без жодного лікування

Треба визнати, що і Ви серед тих людей, які можуть надихати інших.

Дякую, але, знаєте, не завжди так було. Були різні моменти, таке переживання емоційне, як будуть сприймати. Ну це поетапно було. Зараз я можу так відверто казати, а коли тільки прийшла, у мене був страх: як я буду говорити, що я була жінкою легкої поведінки? Ну як? Стереотипи руйнувати.

Я ходила в університети, як жива книжка була, знаєте. І люди почали сприймати, Богу дякувати. Тим, ким я була, мені напевно треба допомагати іншим, хто в такому ж стані. Я приходила у в'язниці, там своя була. Говорила там: "Я не з пліток знаю, що таке в'язниця. Я коридорами ходила, але сьогодні прийшла говорити про дещо інше. Сказати, що у вас є шанс, у вас є вибір. І ми завжди раді будемо вам допомагати. Вас там чекають ваші рідні, близькі. Навіть, якщо тебе ніхто не чекає. Все одно, тебе оточення чекає і шукає, але нормальне оточення.

Ми зібрали найпоширеніші твердження про ВІЛ та СНІД. Ось деякі з них. Наприклад, ВІЛ передається через повітря, поцілунки і рукостискання.

Міф. Тому, що ВІЛ передається від матері до дитини, через секс і через кров.

ВІЛ – це те ж саме, що СНІД.

Ні. Міф. Тому, що ВІЛ – це початкова стадія, а вже в подальших стадіях переходить в СНІД.

А чи було у Вашому житті якесь упередження. Що от Вас пов'язували спочатку з ВІЛом, а потім СНІДом?

У мене було таке, знаєте, нерозуміння, коли мені поставили СНІД IV стадії. Я ще кажу лікарю: "Чому ви мені ВІЛ не пишете?". Він каже: "Тому, що в вас вже не ВІЛ". Це визначає лікар, коли в тебе вірусне навантаження або стан здоров'я в тебе погіршується і тягне за собою супутні хвороби.

Усі ВІЛ-позитивні люди покриваються плямами по всьому тілу.

Ні. Ніхто нічим не покривається. Тому, що ВІЛ – це не покриття. Це внутрішнє. Це, по-перше, супутня хвороба, це інфекційна хвороба. Не покриваємося ми плямами.

Людям з ВІЛ-позитивним статусом не можна займатися сексом.

Спростовую. Сексом ВІЛ-позитивним треба займатися вдвічі більше!

Можливо, розповісте зі свого життя чи були у Вас якісь внутрішні свої переживання після того як Вам сказали про ваш статус. Як Вам будувати стосунки з чоловіками?

Я хочу спростувати це. Тому, що жінкам і чоловікам ВІЛ-позитивним можна і треба займатися сексом, але перед тим потрібно попередити партнера про те, що це можливо лише з презервативами. Я раджу бути чесними у стосунках. Тому що я цей бар'єр перейшла, коли я чоловікові своєму майбутньому сказала, що я ВІЛ-позитивна. І його реакція вплинула на подальше наше одруження. І я задоволена.

На ВІЛ хворіють тільки наркомани або представники ЛГБТ-спільноти.

Ні. На жаль, на ВІЛ хворіють всі. Тому, що ВІЛ не вибирає сьогодні. А те, що хворіють наркомани або гомосексуали, я спростовую. Я була ін’єкційною наркоманкою, а поруч зі мною, коли я дізналась, був хлопчина, який у міліції тоді працював. Я думаю, що то не вплинуло на те, що він ВІЛ-позитивний і я ВІЛ-позитивна.

ВІЛ-позитивні люди не можуть мати дітей.

Неправда. Це – міф. ВІЛ-позитивні люди народжують здорових дітей. Коли тато або мама приймають АРТ-терапію дитина народжується і стоїть на обліку в інфекційному контролі 28 днів. Йому або їй дають АРТ-терапію для профілактики. Ця дитинку потім знімають з обліку. Вона цілком здорова і має право на життя, на здоров'ячко і так далі.

Розмова із Жанеттою Матвейко
Розмова із Жанеттою Матвейко / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

ВІЛ, як і будь-який вірус, можна виявити за симптомами.

Ну, я хочу вам сказати, ВІЛ – є безсимптомним, тому так важко відслідкувати. Це вже за станом здоров'я, але тест може виявити. Не чекати симптомів, коли воно проявиться. Я раджу кожному, не дивлячись на вік, робити тест та здавати аналізи.

Якраз щодо тестів. Якщо людина отримує негативний результат тесту – експрес чи будь-якого іншого – це вже є гарантією того, що людина не ВІЛ-інфікована.

Неправда. Тому, що може бути "вікно". Наприклад, людина займалася безпечним сексом з коханою людиною, презерватив розірвався і якийсь вірус зайшов. Він може не зразу показуватись. Навіть, якщо ти тест зробив і він негативний, через декілька місяців він може бути позитивним.

Люди з ВІЛ не можуть жити нормальним життям і неминуче помирають.

Ну, хочу вам сказати, помирати ми будемо всі навіть без ВІЛу, але довге життя можна прожити з позитивним статусом. Я на особистому прикладі, скажу вам: я вже п'ю АРТ-терапію 12 років. Сьогодні я себе почуваю дуже добре. Я вакцинувалася проти коронавірусу і в мене, напевно, ще вистачить здоров’я жити довго та щасливо.

ВІЛу не існує, це є вигадка фармакологічних компаній.

Ну, я вам хочу сказати, що так само і ковіду не існує (сміється). Давайте будемо чесними, я так само скептично ставилася до ковіду. Ну, і що, що ковід? То, напевно, придумали, щоб просто сіли всі в квартирах і сиділи. Слухайте, ну, я знаю по собі. Мій стан говорив зовсім інше. І лікування не просто грипу було, а лікування досить дороге. Я пам'ятаю, як я дихала. Тому, що я хворіла на туберкульоз і я знаю як це. Це не звичайна була хвороба.

І коли кажуть, ВІЛу не існує, я згадую, що так само подумала, коли мені сказали діагноз. Я прийшла додому і кажу: “У меня СПИД”. Моя дочка каже: “Ну, і чого ти тоді будиш його?” Так само вона посміялася, але, ви знаєте, з часом я почала себе погано почувати. Я почала відслідковувати, що ж мені робити, а коли до того ВІЛу СНІДу додався ще й туберкульоз, я зрозуміла, що мені треба почути лікарів і приймати від них або лікування або самолікування вдома, де ти будеш помирати. Інших варіантів нема.