Як реформують українську медицину: коли нарешті нас лікуватимуть якісно?

Головне зло української медичної системи експерти і політики вбачають у неефективному використанні коштів. Мета реформи – змінити систему так, щоб держава перестала бути як замовником, так і постачальником медичних послуг. Для цього медичні заклади збираються навчити самостійності – дати можливість розпоряджатися бюджетними коштами і легально отримувати доходи від наданих послуг. Також українцям обіцяють вдосконалити первинну медичну допомогу, а для цього треба поділити систему надання медичних послуг на рівні.

Забезпечити ці нововведення мали, як мінімум, три законопроекти, які внесені на розгляд Верховної Ради, але поки що залишаються у "завислому" стані.

Мова йде про:

1. №2309а — проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань охорони здоров'я, станом на 6 жовтня 2015 року вручено подання Комітету ВР про відхилення цього документу.
2. Проект Закону про внесення зміни до підрозділу 4 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України щодо удосконалення законодавства з питань охорони здоров'я (№2310а) – 8 грудня вручено подання Комітету про його доопрацювання.
3. Так само очікує розгляду і Проект Закону про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо удосконалення законодавства України з питань охорони здоров'я № 2311а.

Закони досі не прийняли

Але нове законодавство, яке б регулювало зміни у медичній сфері, не прийнято. Як пояснив у коментарі сайту "24" президент міжнародного благодійного фонду "Здоров'я українського народу" Сергій Сошинський, є сильне протистояння між Міністерством охорони здоров'я і комітетом Верховної Ради з питань охорони здоров'я. Всі законопроекти, які були винесені, не були прийняті Комітетом, а сам Комітет ніяких законопроектів не виробив.

Або Верховна Рада має проголосувати, а Комітет ВР – винести на розгляд парламенту законопроекти, які надані Міністерством охорони здоров'я, або Комітет має розробити свої законопроекти, які мають винести на засідання ВР. Як тільки парламент голосує за законопроекти, або зміни до законів, тоді у нас починається якийсь рух у напрямку реформ,
— наголосив експерт.

Головний експерт Реанімаційного пакету реформ з питань медичної реформи Зоряна Черненко у коментарі сайту "24" відзначила ще одну проблему – відсутність системи і чіткого розуміння, хто за що відповідає у питанні реформування медицини.

У нашій країні при такій хаотичній системі організації влади не можемо чітко сказати, за що конкретно відповідає міністр. Точніше, можна, але це не ті реформаторські кроки, які потрібні. Все, що стосується ефективного використання коштів, стосується або Кабміну, Мінфіну, Мінекономіки, або парламенту. А вони (мінохорони здоров'я – "24") тут нічого зробити не можуть. Що стосується власності, ефективного використання майна – це стосується місцевих громад, або Академії меднаук. Але не стосується міністерства знову. У нас є нерозуміння у суспільстві – хто за що відповідає,
— пояснила Черненко.

Первинний і вторинний рівень медицини

У 2011 році була запущена так звана пілотна ініціатива з реформування медичних закладів на місцях. Почали її у Дніпропетровській і Вінницькій областях та у Києві.

Як пояснила Зоряна Черненко, ідея полягала у тому, щоб розділити поліклініки, які дуже затратні і неефективні, на два рівні надання медичної допомоги. У світовій практиці розділяють первинну і вторинну допомогу. Перша – це сімейні лікарі, з якими мають контакт усі громадяни, сімейні лікарі консультують, надають прості види медичних маніпуляцій і направляють до лікарів вторинної допомоги, а також направляють на аналізи, щоб не було надмірних використань ресурсів лабораторних і діагностичних. Другий рівень – це лікарі певної спеціалізації. Тому поліклініки розділили на дві складові – Центри первинної допомоги, де є сімейні лікарі, і окремо — клініко-діагностичний центр (КДЦ), де працюють усі лабораторії і спеціалісти. Ця ініціатива діяла. Але, за словами пані Зоряни, до кінця її не довели.

По факту відбулось так, що первинку відділили, навіть трохи розділили фінансування. Але вторинку недоорганізували. Є КДЦ і спеціалісти, і закінчилась робота над вторинним рівнем. А робота сімейного лікаря в першу чергу – це правильно направляти і розуміти шлях пацієнта. А коли у нас немає ланки, куди направляти, і цей маршрут не досконало прописаний, то вийшло, що результативність не дуже висока. Плюс – почалася революція, недостача фінансування,
— пояснила експерт.

Втім, перші результати діяльності пілотної ініціативи наче б то задовольнили медичне керівництво. Тому була "відмашка" ділити на первинку і вторинку заклади інших областей. Як результат – маємо частково реорганізовану систему, яка, на жаль, не може похвалитись стовідсотковою успішністю і залежить у кожному конкретному випадку від людського фактору – наскільки компетентний сімейний лікар і керівник вторинного КДЦ, який надає послуги вузьких спеціалістів.

Як вирішити проблему?

Ще одне питання, яке постає перед реформаторами — статтею 49 Контистуції задекларовано, що медицина в Україні безкоштовна. За словами міністра охорони здоров'я, медична реформа не ставить за мету зробити її платною. Але по факту медичній системі саме тут і потрібні зміни, бо задекларованої безкоштовності майже немає. А медицина – найбільш хабарницька сфера.

На думку Зоряни Черненко, у нас є два можливі виходи з ситуації: визначити конкретний перелік медичної допомоги, який гарантуватиме держава, другий — страхова модель.

Є рішення Коституційного суду, і теоретично ми можемо вийти на більш прийнятну модель, коли згідно стану бюджету будемо визначати щороку перелік видів медичних послуг, які держава стовідсотково фінансує. А якісь інші речі, наприклад, фінансує лише в певній кількості,
— відзначила експерт.

Ще одна модель, менш реалістична у фінансовому плані, — впровадження хоча б для працездатного населення страхових платежів, додаткових до тих, які ми робимо з зарплати. Враховуючи бажання вивести зарплати з тіні, навряд чи хтось введе додаткові платежі на зарплату. Ця модель можлива тільки на добровільних засадах.

Однак, навіть якщо вводити загальнодержавну страхову медичну систему, першим кроком все одно необхідно визначити, що саме буде покриватися страховкою. Але і цей крок МОЗом поки не реалізований.

Для регулювання питання надання державою ліків, гарантованих тією ж статтею 49, у РПР пропонують модель реімбурсації, або відшкодування вартості ліків. Держава визначає, наприклад, що інсулін вона може відшкодовувати усім, хто цього потребує, у певній сумі. Якщо ви хочете купити дорожче — різницю доплатите самостійно.

Це може спричинити більшу доступність до ліків і більшу гарантованість, оскільки на сьогодні ліки купуються не в достатній кількості від потреби, розподіляються не до кінця прозоро, не завжди зрозуміло, за якою вартістю вони купуються. З реімбурсацією це було б відкритіше для населення,
— уточнила Черненко.

На думку експерта, варіант з конкретним переліком більш реалістичний і може бути втілений у життя уже найближчим часом.

Політики бояться медичних реформ

Відповідь на запитання – на якій стадії реформування української медицини? – на підготовчій. Громадські ініціативи і експерти, як РПР, проводять консультації з суспільством, з медиками. Міністерство охорони здоров'я має протистояння з Комітетом ВР, внаслідок чого законопроекти не прийняті. У суспільстві говорять про окремі кроки для вдосконалення медицини. Але чітких дій немає.

Політики боялися лізти в ту тему, мовляв, буде медичне страхування і всі будуть щасливі. І на тому закінчувались усі дискусії між людьми, у суспільстві, і між політиками. Вже півтора року ми витягуємо їх на професійну розмову без популізму. Це важко, але не треба залишати цих зусиль, і все вдасться,
— підсумувала Черненко.

Читайте також: Усе про реформування професійної освіти