Ампутація – не вирок: історії воїнів АТО

Історії цих трьох хлопців схожі на історії ще багатьох тих, хто повернувся з війни на Донбасі живим, але з травмами на все життя.

Вони є прикладом як для цілком здорових, так і для таких самих понівечених, але слабших духом.

Василь Пелиш

Багато хто пам’ятає минулорічну історію 19-річного хлопця, якого визволили з полону бойовиків без правої руки. Нелюди відрубали йому руку. Сьогодні цей хлопець може навчити впевненості і наполегливості до життя багатьох. Він не надто говіркий при ввімкненому диктофоні, але без жодної журналістської техніки "оживає", ділиться історіями і просто спілкується про життя.

Про себе Василь розповідає коротко і так, ніби спеціально завчив саме ці кілька речень, про які протягом року десятки разів у нього розпитували журналісти.

"Вчився у аграрному університеті, хотів стати землеупорядником. Зараз вже вчуся на заочному. Був на Майдані. На Схід вирішив йти одразу. Коли в Українському домі записувалися добровольці, спочатку я не встиг, бо не вистачило місць. Протягом кількох тижнів пройшов міліцейську підготовку в батальйоні Київ-1, і вже з черговою відправкою добровольців поїхав на Донбас у складі батальйону "Айдар"", — розповідає Василь.

Про "свою війну" говорить зовсім неохоче. Так само, короткими фразами:

"Везли пораненого. Наших медиків дуже сильно обстрілювали і ми вирішили везти його на Хрящувате самі. Потрапили під обстріл, потім по нас вистрелили з танку. Прийшов до тями — хлопці мертві, один на мені. Відповз далі. Потім, поранений, пішов на ту позицію, звідки по нас стріляли, думав, що там наші. А там сепари засаду зробили".

Так хлопець потрапив на місяць до полону. Про те, що він відчув, бачив і знає не хоче говорити. Каже тільки, що в певній мірі пощастило, бо був весь час у лікарні під вартою, ним займалися цивільні лікарі. Обміняли хлопця на брата одного з луганських бойовиків.

Сьогодні Василь має роботу, — працює військовим обліковцем у міській раді Старого Самбора на Львівщині, здобуває освіту заочно та продовжує допомагати українським військовим. А ще він допомагає курсантам у тренуваннях з надавання медичної допомоги у найбільш наближених до реальних бойових умовах.

Василь Пелиш — компанійський і щирий, ділиться фотографіями і історіями з життя. Розповідає, що його дуже дратує відчуття жалю чи надмірна опіка. Каже, як постійно над ним труситися, то розслабиться і нічого з нього не вийде. Наразі в нього є мета, сила духу та бажання робити свою справу.

Володимир Кута

На перший погляд цей чоловік здається дещо сором’язливим і точно непублічним. До війни Володимир працював в "Укртелекомі" інженером-енергетиком, мав певні об’єкти і обслуговував телефонні станції. Має дружину і двох дочок. На Донбасі служив у 24 механізованій бригаді.

"Служити потрапив по мобілізації. Перший раз ми були у Дожанському, Зеленопіллі, Червонопартизанську, частково потрапили у Іловайський котел. Після другої ротації опинився на 32 блокпості. Нас 19 січня повністю розбили. Я там отримав осколочне поранення в праву ногу. Через те, що по всьому фронту були обстріли, було тяжко доїхати до лікарні. Мене пізно привезли в Харків, і через втрачений час довелося ампутувати ногу", — розповів боєць.

Володимир переніс багато операції. Наразі має протез, з яким допомогла держава, та чекає на грошову допомогу. Каже: головне добиватися, бо ніхто не принесе сам і в руки не віддасть.

Про себе чоловік розповідає, що раніше жив активним життям, займався спортом, любив ходити до лісу. Саме тому втрата ноги не увігнала його у депресію. Після того, як виписався з протезного, вирішив поновитися на роботі та продовжити звичне життя.

"Я займався спортом, не сидів вдома, тому така ситуація зі здоров’ям почала мене нервувати і я поновився на роботі. Зараз працюю диспетчером на "Укртелекомі" на тій самій посаді, але тепер даю поради молодшим спеціалістам, виписую наряди. Я досить спокійно переніс втрату ноги. Це життя і це війна. Колись вони в нас стріляють, колись ми. М’яч в одні ворота не залітає", — розповідає Володимир.

Сьогодні у бійця життя повернулося у звичне русло, де є сім’я, робота, улюблені справи.

"Старша донька спокійніше відреагувала, а молодша трохи боялася, коли побачила мене без ноги. Десь тиждень так було. Але зараз разом зі мною їздить на велосипеді, ходимо з нею до лісу", – говорить чоловік.

Він дякує, що про них не забувають. А ще каже, що якби не така серйозна травма, – обов’язково повернувся би назад у зону АТО, бо страшно тільки спочатку, а потім вклинюєшся у той режим життя.

Олександр Чалапчій

Він – один з трьох найтяжче поранених бійців з Кіровоградщини. І він взагалі відмовився говорити на диктофон. Та, аби підтримати тих хлопців, хто, можливо, не має достатньої сили духу, дозволив про себе написати.

У рідному місті на Кіровоградщині Олександр викладав в одному з училищ. Відкритий і оптимістичний хлопець, під час нашої розмови постійно говорив, що все буде добре і що не відчуває себе героєм.

Історія "його війни" почалася з волонтерських поїздок на Донбас. Згодом Олександр сам попросився на фронт і потрапив до 34 кіровоградського батальйону. Прослужив боєць лише кілька місяців, і під час одного з обстрілів на Донеччині міною чоловікові відірвало обидві ноги.

Олександр говорить, що не звик себе жаліти, тим більше він має сім’ю, за яку повинен відповідати.

На реабілітації в Австрії український військовий дізнався про виробництво екопалива, яким займається ця країна.

"Це мене зацікавило і, повернувшись додому, став реалізовувати ідею в життя. На виділені мені від держави гроші – 300 тисяч гривень – купив устаткування для спрессовки сировини. Машину для сушки я зробив сам і заощадив 100 тисяч. Адже я до війни розробляв котли і варив їх", – розповідає боєць.

Своєю справою Олександр хоче довести, що Україна може забезпечувати себе сама, а своїм вчинком підкреслив, що потрібно опановувати себе і знаходити сили жити далі. Він сподівається, що його вчинок покаже приклад іншим військовим, які тяжко постраждали у війні.

А зі слів Василя Пелиша стало відомо, що Олександр так само допомагає у підготовці медиків для АТО.

Коли такі люди говорять "все буде добре", сприймаєш такі слова не як звичайне заспокійливе, а просто починаєш їм вірити. Таких історій дуже багато – сьогоднішня війна ламає якщо не фізично, то морально. А такі хлопці вчать сприймати буденні проблеми як щось дрібне і незначуще. І хоч вони це заперечують, але вони Герої сучасної України.

Читайте також: Боєць: Блокувати Донбас просто так, щоб вони мучилися — безцільно